кінна поліція

ТЕРОРИЗМ ( від лат. terror - страх, жах) - різновид політичної діяльності, яка ставить за мету досягнення політичних цілей шляхом залякування супротивників, створення атмосфери непевності, жаху, невідворотності нових екстремальних випробувань. Зведений у доктринальний принцип, Т. становить основу певної екстремістської практики, відповідної філософії і навіть міфо-поетики (ще з античних часів людство звеличує і виправдовує тирановбивць і визнає значну частку моральної правоти за тими, хто із зброєю в руках протистоїть брутальній силі ворога). Деякі усталені ідеології (напр., анархізм, комунізм, фашизм) містять джерело Т. як певної системи ідей та зрощеної з нею практики (державної, політичної, воєнної та ін.). Т. може також тлумачитись як інструмент волюнтаристського втручання у перебіг історичного процесу (див. революціонаризм), як романтизований спосіб життя одинаків, які "кидають виклик" цілому світові, що мусить бути "докорінно змінений" шляхом низки терактів. Здійснення акту Т. може набувати символічного змісту, невиправдано героїзувати особу терориста, навіювати бажання наслідувати його геростратову славу - саме тому докорінна вимога антитерористичної філософії - послідовний спротив Т., непримиренна боротьба з ним, його міфологією та ідеологією. Т. - не тільки засіб досягнення цілей маргіналами, нелегалами і політичними злочинцями. До соціального терору може вдаватися правлячий режим, влада - у разі, коли вона ставить за мету приборкати суспільство, змусити його до покори. Розвиток людства ставить на порядок денний нові проблеми, пов'язані з новими, винятково небезпечними версіями і різновидами Т. ("ядерний Т.", "технотероризм", "біотероризм"). В умовах глобальної комунікаційної та Інтернет-революції великих масштабів набуває "кібертероризм". Запобігання проявам Т., його подолання й викорінення становить один із найважливіших напрямів сучасної політики.

Липинський, В'ячеслав Казимирович (1882, с. Затурці, Волинь - 1931) - укр. мислитель, історіограф, політичний діяч і дипломат, представник консервативної традиції в укр. політичній філософії. Після закінчення університетських студій з історії і агрономії у Кракові та Женеві оселився у своєму маєтку на Уманщині. У 1917 р. брав участь в організації Української демократично-хліборобської партії. "Матеріали до програми", написані Л., є першою програмою укр. самостійницьких і національно-державних спрямувань. У цій програмі закладена концепція об'єднання всіх укр. земель в одній національній державі, ідеї народного суверенітету та укр. "хліборобської демократії". У суспільстві Л. виділяв три джерела влади: сила матеріальна, або "войовники", економічна - "продуценти" та інтелектуальна, або "інтелігенти", між якими можливі певні комбінації. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам; інтелігенція, за Л., виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Монархічну ідею Л. уперше висунув у 1911 р. на нарадах укр. патріотів-самостійників. Теорія абсолютної монархічної спрямованості Гетьманату впливає, на його погляд, на хід всесвітньої історії. Вона ґрунтується на переконанні, що кожний народ мусить пройти період монархії. З огляду на те, що в XVII ст. у Європі й Росії панував абсолютизм, який дав багато таких державних інституцій, що мали вирішальний вплив на державну консолідацію, Л. дійшов висновку, що, власне, відсутність абсолютної монархії на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації і відсутності її протягом сторіч. Переяславську угоду розглядав як випадковий мілітарний союз двох держав і вважав, що в Переяславі укр. держава була представлена як партнер. Він визнавав низку позитивів за Переяславським договором, не йдучи водночас у руслі рос. імперської історіографії Карамзина та його школи. У Хмельницькому Л. бачив першого укр. абсолютного монарха, який створив укр. гетьманську династію. З монархічної теорії Л. випливає також культ сили і великої людини. У пізнішій творчості Л., особливо в "Листах до братів-хліборобів", дедалі помітнішою стає його схильність до твердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії стоїть "велика людина", "потужний, Богом посланий" гетьман Богдан Хмельницький, з його жаданням влади та панування, нещадністю у війнах, хитрістю в переговорах і твердістю руки щодо підвладних у досягненні своєї мети. Розмірковуючи про значення сили в політиці, Л. відстоював позицію, що межує з ученням видатного мислителя епохи Відродження Мак'явеллі. Л. був переконаний, що держава є національним чинником і що тільки тоді може бути створена повноцінна нація, коли існує держава. Послідовно обстоював територіальний патріотизм, тобто позицію, згідно з якою постійні мешканці укр. землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість, мають бути повноправними громадянами укр. держави.

[br]

Осн. тв.: "Україна на переломі (1657 - 1659)" (1920); "Релігія і церква в історії України" (1925); "Покликання "варягів" чи організація хліборобів" (1925); "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" (1926).

АНТИНОМІЯ ( від грецьк. αντινομία - суперечність у законі) - суперечність між двома судженнями, кожне з яких вважається однаковою мірою обґрунтованим в межах певної системи. Термін "А." виник в Античності, коли ще не існувало поняття закону природи, але воно розроблялось в політико-юридичних аспектах (напр., у творі Платона "Закони"). Тому первісний зміст А. був юридичний: суперечність між двома законами або внутрішня суперечливість одного закону. В такому значенні його вживали Квінтиліан, Плутарх, Августин та ін Я. к філософський термін А. з'являється в "Філософському словнику" (1613) Гокленіуса. А. відрізняються від апорій Зенона Елейського - в останніх береться до уваги одна протилежність (нескінченна подільність простору і руху, але не їх неперервність, єдине в речах, а не множинність тощо). А. також відмінна від "збігу протилежностей" у Бруно та Кузанського: вони вчать про їхню єдність, а в А. остання відсутня. Не тотожна А. і парадоксу: в парадоксі з певного твердження правильним логічним способом виводиться протилежне твердження, а в А. протилежні висловлювання співіснують, але не виводяться одне з одного. Філософська концепція А. була розроблена Кантом в "Критиці чистого розуму".